Главная О сайте

Реферат :"Турбота про здоров\'я дитини (реферат)"

 Турбота про здоров'я дитини
Однією з першорядних проблем нашого буття є проблема здоров'я нації.
Виняткову роль у її розв'язанні відіграє фізичне виховання, яке водночас
є важливим засобом формування особистості
Процес відродження української національної школи сприяє зміні ставлення
до фізичного виховання.
Перед учителями фізичного виховання постає таке завдання: сформувати
вміння управляти життєво необхідними рухами, діяти в різних умовах, а
також виховати потребу в систематичних заняттях фізичними вправами
протягом життя.
Ураховуючи це, я визначила для себе такі пріоритетні напрями:
1. Уроки повинні бути цікавими й змістовними.
2. Проводити їх треба з оптимальним навантаженням та на відповідному
емоційному рівні, з використанням багатого арсеналу сучасних методів і
прийомів навчання руховим діям, з урахуванням статевих і вікових
особливостей учнів та їх зацікавленості.
3. Упроваджувати в своїй роботі елементи передового перспективного
досвіду.
4. Створювати на своїх уроках атмосферу психологічного комфорту у
відносинах «Учень-учитель», «Учень-учень».
Домогтися виконання цих напрямів можливо при дотриманні таких вимог:
- ретельна підготовка до уроку;
- раціональне використання навчального часу;
- дотримання норм етики у взаєминах;
- організація взаємоконтролю і взаємодопомоги;
- дбайливе ставлення до обладнання, інвентарю;
- чіткі команди.
Серед різних форм фізичного виховання школярів основною я вважаю урок.
Від його якості залежить ефективність усієї системи фізичного виховання.
У цьому велику роль відіграє календарне планування.
Для того щоб сформувати повноцінні рухові навички на базі кожної
фізичної вправи, необхідно провести її через повний дидактичний цикл
вивчення, який вміщує в себе певні обов'язкові етапи.
Доцільність та ефективність рухової діяльності, як і будь-якої іншої,
залежить від системи її реалізації, глибини наукового обґрунтування.
Зокрема, важливо знайти характер і ступінь впливу на організм дитини тих
чи інших вправ, правильно варіювати навантаження.
Так забезпечуються диференціація та індивідуальний підхід. На мій
погляд, особливо важливим є те, що велика увага при такому підході
приділяється не тільки слабким учням, а й сильним. Це сприяє їхньому
подальшому фізичному розвитку, формує навички самостійних занять.
На уроках постійно звертаю увагу на самостійну роботу учнів, при цьому
широко використовую ігри, круговий та проблемний методи.
Навчаючи фізичним вправам, я не лише ознайомлюю з руховими діями, а й
пояснюю їхнє значення в житті людини. Це прискорює процес навчання і
допомагає формуванню постійних умінь і навичок школярів.
Усе вищезгадане стосується й одного з найбільш популярних, масових та
улюблених серед школярів видів спорту - футболу, бо футбол розвиває
силу, швидкість, витримку, спритність, сміливість, рішучість,
наполегливість, силу волі, а також почуття товариськості. Кожна дитина
має можливість виховувати в собі ініціативність, самостійність і творчу
активність. Футбол - це той ключик, який допоможе відкрити перед кожною
 к, який допоможе відкрити перед кожною
дитиною двері в країну здоров'я.
Підбиваючи підсумки, хочу сказати, що найважливішим своїм завданням я
вважаю зміцнення здоров'я дітей, формування в них необхідних життєвих
навичок і вмінь.
Ми, учителі фізичної культури, дбаємо, щоб діти навчилися знаходити в
рухах радість. Тому ми вишукуємо такий матеріал, який має зацікавити
всіх дітей - і сильніших і слабкіших.
Уже з першого уроку я привчаю дітей самостійно мислити, бути активними
на уроках, приймати рішення, нехай і неординарні, і тим самим
пробуджувати в дітях упевненість у власних силах, долати бар'єр
невпевненості в слабкіших.
У цьому мені допомагають уроки футболу, які впроваджено в шкільну
програму. На уроках футболу діти набувають бадьорості, уміння створювати
позитивний клімат у дитячому осередку, почуття емоційного комфорту.
Тому урок футболу, на мій погляд, стане основою здорового способу життя
школярів, базою для виховання нової зміни спортсменів-футболістів,
олімпійського резерву країни, основою, з якої починаються найбільш
масові змагання на призи клубу «Шкіряний м'яч».
ФІЗИЧНЕ ТА ДУХОВНЕ В ТРАДИЦІЯХ УКРАЇНЦІВ
Український народ віддавна володіє невичерпним, надзвичайним багатством
- безмежно багатою духовністю і невтомною працьовитістю. Це наш скарб,
те, що ми, як народ, могли би передати іншим, у свою чергу збагатившись
їхньою культурою і традиціями, що ведуть до фізичної досконалості та
морального піднесення.
Багатовікова історія України, її невичерпні традиції зберегли і
віддзеркалили в собі те, що характерно для українського народу -
взаємозв'язок працьовитості та духовності.
Українські свята й обряди стали своєрідною «календарною структурною»
фізичного та духовного життя людини.
Кожний новий рік починається з Різдва. Різдвяні свята відбивають у собі
важливість зв'язку фізичного і духовного: напередодні чоловіки
заготовляли дрова, лагодили сани; жінки - прибирали в хаті, прали
білизну; хлопці готували зірку, та й костюми; дівчата займалися
домашніми прикрасами.
Традиційним українським святом є Коляда. Існує припущення, що Коляда
походить ще від римлян, від свят, що мали назву Сатурналії - на честь
покровителів урожаю і багатства бога Сатурна і його дружини Опси, та
Бруналії - свят на честь завершення хліборобського року. Тоді, щоб
відпочити фізично і духовно та поповнити сили духовні, улаштовувалися
різноманітні забави та ігри.
Наступний день після Різдва - свято Богородиці. У народі вірили: якщо
вагітна дружина або її чоловік у цей день до сходу сонця працюватиме, то
народиться дитина із фізичними вадами - шестипала, безпала або зі
зрослими пальцями.
На Галичині в цей день до сходу сонця запалювали Дідуха і перестрибували
через нього і переганяли домашніх тварин, щоб очиститись і вберегтися
від усього злого.
З Новим роком пов'язували найкращі мрії та сподівання - на щедрий
урожай, родинну злагоду, приплід худоби, здоров'я людей.
Господині опівночі, одягнувши чоловічу шапку та взявши горня й хліб,
йшли до джерела, тричі занурювали посудину у воду і набирали води, яка
 урювали посудину у воду і набирали води, яка
вважалася цілющою.
Від Різдва до Василів не дозволялося виносити з хати сміття, аби не
винести разом з ним «долі-щастя».
Новорічний вогонь уважався священним. Він спопеляв усі торішні сили,
очищав душі людей: «аби вся нечість у вогні залишалась, а нам чистим
увійти в Новий рік».
18 січня ввечері в церквах робили відправу і святили «вечірню воду», про
яку казали, що вона значно корисніше від усякого лиха, ніж йорданська.
У деяких краях господині збирали по ложці страв протягом святвечорів, а
потім давали це худобі, приказуючи: «Їж святу їжу, здорова будь, як ця
весна, що іде до нас, плодюча будь, як земля, і ніяка лиха сила тебе не
візьме».
У цей час зимовий перепочинок закінчувався, і селяни готувалися до
близької весни та майбутнього врожаю. Вважали: як на голодний вечір
темно, то вродить гречка, коли яскраві зорі - буде щедрим приплід на
білі ячниці.
Надзвичайно цілющою вважається вода, освячена на Водохреща. ЇЇ вживають
при різноманітних хворобах, змазують суглоби та хворі місця на тілі,
лікують при пологах, знімають дитячий переляк, напувають корів, коли ті
отелилися, скроплюють від злих духів в оселі, у стайні, на ниві.
Народ завжди піклувався про своє здоров'я. Існував своєрідний перехідний
період між святами та буденними клопотами. Таким проміжним періодом були
«посвятки» 20 січня - Івана Хрестителя, або Предтечі. «Святами ситий не
будеш», - учить давня народна мудрість. Природний внутрішній голос, що
сприяв збереженню здоров'я, не дозволяв під час усіх попередніх свят
відві-дувати шинок - «бо це гріхотворна справа, оскільки не освячена
вода». Це було традиційною народною мораллю.
За звичаєм від Різдва до Водохреща жінкам заборонялося ходити по воду.
Це мали робити чоловіки. Уранці на Предтечі чоловіки брали з покуття
хліб і сіль, що лежали тут від багатої куті, і виносили у хлів. Хліб
розламували на невеликі шматочки, віддавали разом із сіном свійським
тваринам: «аби скотина плідною була».
21 січня в народі називають «Пів-Івана» або «Проганяння свят». У цей
день ще не працювали - існував мудрий плавний перехід до праці. Народна
психологія тонко відчувала, коли час розважатися та розслаблятися
духовно і фізично, а коли збиратися із силами і наполегливо працювати.
Природа охороняла здоров'я свого народу.
Традиційна українська гостинність, безумовно, сприяла фізичному та
духовному здоров'ю. Француз Д. Деляфліз захоплено писав, що в якій би
скруті не жили українці, коли до них заходить мандрівний чоловік, вони
щедро діляться тим, що мають, частують, пропонують переночувати.
Останній святковий день сприяв духовному розкриттю - присвячувався
гостинам. Це називалося «Проганяти кутю». Адже: «Тік і притік причинок
приволік» - пора братися за роботу.
Завершувало січневі обряди святце Оддання чи Введення - 28 січня. Цей
день пов'язували з провісництвом. Народна медицина завжди оберігала від
тих, хто може насилати різноманітні хвороби. Існує багато народних
рецептів - шепти, зливання водою, виливання воском і таке інше. Тут є
 ивання воском і таке інше. Тут є
чимало реалістичного, хоча й мало дослідженого наукою. Народні
примовлення та молитви здебільшого допомагали. Поетичні словесні тексти
змовлянь свідчать про високу філологічну культуру народної мови.
Мудрість народу сприяла тісному фізичному та духовному єднанню людини і
природи.
Велике значення для фізичного та духовного життя українського народу мав
Великий піст. Він очищував і душу, і тіло. Обмежувалося вживання страв,
напоїв. Піст сприяв зміцненню здоров'я, оскільки надмірне вживання
м'ясної їжі сприяє порушенню обміну речовин.
Взагалі, пости мають місце саме в ті періоди, коли люди зазнають
найменшого фізичного навантаження (Пилипівський і Великий). Водночас
уживання під час посту висококалорійних продуктів - риби, грибів, олії,
горіхів, сушених ягід і фруктів - лише посилює очищення організму.
П'ятий тиждень посту - похвальний. На цьому тижні «били поклони». Биття
поклонів сприяло прощенню гріхів і піднесенню фізичного тонусу
організму.
Багато традицій в Україні пов'язано з понеділком, який і нині ми
вважаємо «важким днем». «Починок ніколи не починай у понеділок, то
матимеш ужинок», - говориться в прислів'ї.
Але понеділок був хорошим днем для українських жінок, адже їм
дозволялося «понеділкувати», тобто, не питаючи дозволу чоловіка,
відлучатися з домівки на цілий день. Таким чином вони відпочивали від
фізичної праці, а всі домашні клопоти в цей день лягали на чоловіків.
Така традиція розумно зменшувала негативний вплив на психічний стан
жінок і пом'якшувала їм різкий перехід від дівування до суворо
регламентованого родинного життя.
Звичаєва мораль сприяла духовному розкриттю жінок (співання пісень,
розповіді цікавих історій, обмін господарськими навичками) та збереженню
здоров'я (поради щодо інтимного життя). Народний звичай суворо забороняв
відвідувати «понеділкування» чоловікам і свекрухам.
Цікаві обряди пов'язані в Україні з кашею.
На хрестини варили горщик пшоної каші, розігрувалася сцена
«купівлі-продажу». Хто з гостей вносив найбільше грошей - розбирав
горщик, а усі інші мали право взяти напам'ять черепка - «щоб немовля
росло здорове й щасливе».
Коли дитину вперше випоряджали до школи, батько обов'язково ніс
учителеві горщик каші - «щоб наука йшла на ум».
Існує прислів'я: «І чого тут так товпляться, наче каша закопана».
Дівчата закопували горщик каші, щоб до них ходили парубки, «щоб кишіло,
як у каші».
Коли хтось брався за непосильну справу, йому казали: «Ще мало каші
з'їв». Каша була улюбленою народною стравою і давала силу.
Надзвичайно цікаве місце у фізичному та духовному житті українського
народу займала вулиця - традиційна форма молодіжного дозвілля.
В Україні молодіжне дозвілля мало такі форми: вечорниці, досвітки та
вулиця. Усе це регулювалося дорослими і виборними особами і не допускало
довільності чи вседозволеності. «Ватагою» чи «Березою» могли бути лише
особи з високими моральними якостями. Вони отримували необмежене право
керувати всім процесом дозвілля.
«Вулиця» розпочиналася з приходом весни, коли танув сніг, укривалася
 я з приходом весни, коли танув сніг, укривалася
зеленню земля, теплішали ночі.
Кожна «вулиця» оживала рано на весні - наприкінці березня чи на початку
квітня, здебільшого на Благовіщення - «коли Літо Зиму побороло», і мала
свій режим роботи. Той, хто привів музик, розпочинав танці. Танцювали
польку, щуку, козачка, краков'як, метелицю.
Молодіжні зібрання підпорядковувались високим зразкам народної моралі.
Вважалося непристойним, коли хлопець розмовляв з дівчиною,
відокремившись від гурту. Суворо заборонялося парубоцькою громадою
приносити на «вулицю» горілку чи приходити в нетверезому стані.
На «вулиці» веселилися, знайомилися, передавались у спадок пісні,
звичаї, обряди, вироблялися світські форми моралі.
Велике значення для українців мала праця. Перша сівба зернових
проводилася восени, але найвідповідальнішою порою була весна: «Весняний
день рік годує».
Перший виїзд у поле відбувався досить урочисто. Напередодні господиня
готувала святкову їжу, сідаючи за стіл, обов'язково примовляла: «Щоб
робота спорилась і нива щедро засівалася».
Перед виїздом у поле господар скроплював воза, плуга, борони, коней
свяченою водою.
Дружина благословляла словами: «Поможи, Боже, рано почати і рано
скінчити - хай легко почнеться і легше скінчиться!».
Процес засівання яровини відбувався ще урочистіше. Господар одягав
святкову сорочку, в якій ходив на останнє причастя - «щоб не було
бур'янів у хлібі», кропив мішки із зерном свяченою водою, брав із собою
громничну свічку - «щоб грім не пошкодив урожай», свячену воду, святкову
скатертину, спеціально випечений хлібець, великодню крашанку та трішечки
свяченої паски.
Перед початком роботи господар розстеляв скатертину, викладав на неї
їжу, ставив свічку і читав «Отче наш». Лише після цього починали
засівати. Снідали обрядовим хлібом, шматочки якого змочували свяченою
водою. Певну частину давали коням чи волам, іншу - приносили для сім'ї,
додому, рештки залишали польовим духам і птицям: «щоб не клювали зерна».
Наприкінці господар розламував окраєць паски, а крихти розкидував по
полю. На межі закопували громничну свічку, а посеред поля крашанку.
Під час сівби суворо дотримувались народних прикмет. Не розпочинати
роботу, коли господар хворів: «бо буде мізерне зерно», не лихословити і
не лаятись: «щоб не ходив чорт слідом і не розсівав бур'янів», не губили
кришок од їжі: «бо миші трубитимуть збіжжя», не позичати в цей день
посівного зерна: «щоб не йти в позички до нового врожаю» і таке інше.
Весняна сівба була найвідповідальнішою порою року, інша робота ніби
узгоджувалася з нею, адже «Що посієш, те і пожнеш», «Весною не посієш -
восени не збереш», «Одна стара правда на світі буває: хто не посіє, той
не збирає».
Отже, праця і духовність нерозривно переплетені в житті українського
народу, відображені в його звичаях, обрядах, прислів'ях, піснях. Це те,
з чим ми жили і без чого не зможемо жити. Тільки зберігаючи і передаючи
із покоління в покоління ці величезні скарби, ми розвиватимемося як
народ і держава. Необхідно шанувати все те, що йде з глибини душі. Адже
 анувати все те, що йде з глибини душі. Адже
саме через характерні для нас унікальні, надзвичайно позитивні природні
риси ми можемо спілкуватись і діяти в новому суспільстві, вести діалоги
культур з іншими народами, обмінюватися всім тим кращим, що буде
розкривати нас як особистість, зберігатись у Всесвіті і сприяти розвитку
цивілізації.
ЦІННІСТЬ ЗДОРОВ'Я ТА ФІЗИЧНИХ ЯКОСТЕЙ У ДАВНЬОРУСЬКОМУ НАРОДНОМУ
СВІТОГЛЯДІ
Господарські, військові та інші аспекти давньоруської дійсності
зумовлювали високі вимоги до здоров'я та фізичних якостей людини. Слово
«здоров'я» дуже рано з'являється в писемних джерелах, що свідчить про
його поширеність. Наприклад, руські княжичі написали половецькому хану
Боняку побажання здоров'я (1140 р.), а посли половецького хана зичили
здоров'я князю Святославу (1147 р.). Такі побажання написані на
берестяних грамотах з півночі Київської Русі, у Новгородському регіоні,
у землях південніших вони не збереглися через несприятливі умови
перебування берести в ґрунті. У грамоті ХІІ ст. учасник новгородського
походу на Углич повідомляв своєму кореспондентові: «От Терентия к
Михалю. Пришлить лошак с Яковцем... Я на Ярославли, добр, здоров и с
Григорем». Грамоти наступних століть свідчать, що й пізніше такі
побажання були поширені. Наприклад, назва села Здоровець указує на те,
що на той час (XIV ст.) ціннісне уявлення про здоров'я закріпилось і в
топоніміці.
Задля фізичного здоров'я слід було дотримуватись певного способу життя.
Зайві наїдки, напої шкодили здоров'ю. У давньоруській літературі та
літописах зустрічаємо поради з цього приводу: «...тело бо пища требует,
а несласти: малотребиа, а не пресытиа, довля... а не многоядия. Овы бо,
и души и телу ползу творяща, здравие, и креапость, и добронравие
ражають, овы ж обое повреждають» (ХІ ст.); «Виньное бо лихопитие ничьсо
же иного подавает, нъ иступление ума и нищету: и тело немощьно и слабо
сьдевает» (ХІ ст.); «Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа
погибає і тіло»; «Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню» («Поучення»
Володимира Мономаха, поч. ХІІ ст.). Давньоруський термін «трезвый», крім
того, що він означає «тверезий», неп'яний, означає також і «здоровий»,
«міцний» (у переносному значенні), а також і «сильний», «кріпкий».
Подібні настанови можна знайти й у пізніших творах, наприклад, у
відомому трактаті ХVII ст. «Громадянство звичаїв дитячих» Єпіфанія
Славинецького: «Известно есть яко дети, ащи излишнаго ядения и спания
употребляти будуть, тупаго смысла бывають: и того ради не скорее внятия
дел приходит».
Термін «здоров'я», таким чином, був поширений в Київській Русі. Можна
навести чимало випадків, коли про найрізноманітніші ситуації
повідомлялося за допомогою цього слова: про переконливу перемогу над
ворогом, про те, що після військової сутички всі воїни залишились
неушкодженими, про власне стан здоров'я.
Релігійна ідеологія середньовіччя позначалася на всіх аспектах
громадського життя.
Послання митрополита світському можновладцю - князю або дарунки парафіян
церкви з побажаннями тілесного здоров'я упроваджувались у теологічну
 з побажаннями тілесного здоров'я упроваджувались у теологічну
фразеологію, пояснювалися «Божим заступництвом». Цьому ж приписувалась
упевненість у перемозі над супротивником. Вважалося, що здоров'я можна
вимолити. Володимир Мономах, великий князь київський (1113-1125 рр.),
видатний полководець, удачливий та сміливий мисливець, безумовно,
високорозвинений фізично, який не раз дивився смерті у вічі, також
підкреслював «залежність» фізичного існування людини від Бога.
Найважливішу роль за давньоруської дійсності відігравали фізичні якості
людини - сила, швидкість, спритність, витривалість, які характеризували
стан здоров'я. Афоризм ХІІІ ст. твердить: «Тело крепится жилами, а мы,
княже, - твоею державою».
У найвідоміших творах давньоруської літератури, таких, як «Слово про
Ігорів похід», можна знайти звеличення мужності. Сили волі, відваги. У
тлумачному словнику XV ст. (1431 р.) поняття «доблесть» подається як
«кріпость», «мужність», тобто як сукупність фізичних і моральних якостей
людини.
У характеристиках князів, поданих у літописах, насамперед підкреслюються
їхні фізичні якості.
Сучасному поняттю «сила» в давньоруській мові відповідало багато
аналогів. Це - «благомощіе», «кріпость», «моженіє», «сила».
Ще більше слів у давньоруській мові існувало для означення поняття
«сильний». Це - «великосильний», «добрий», «дюжий», «кріпкий»,
«кріпкорукий», «сильний», «гладкий».
Сучасним словам «швидкість», «бистрий», «прудкий» також відповідають
численні давньоруські аналоги: «бистристь», «бистрь», «скорота»,
«скокливий».
Окрім слів на означення фізичних якостей людини у давньоруській мові
широко вживались лексичні формули морально-вольових якостей: «доблесть»
(«доблесть» - «крепость», «мужество», «лукавство»), «богатирство»,
«мужество», «смельство», «храбрость». Характерно, що давньоруське слово
«кріпость» означало і фізичну силу, і мужність, і стійкість духу, що
свідчить про єднання фізичних і морально-вольових якостей людини.
Таким чином, за часів Київської Русі лексичні визначення сили були
поширеніші, ніж сьогодні. Це стосується й інших слів, що означають
фізичні та морально-вольові якості людини. Викладене дає змогу говорити
про помітнішу роль фізичних якостей та м'язової сили людини за давніх
часів. Можна стверджувати, що в Київській Русі існував своєрідний культ
сили.
Про значну роль фізичних якостей людини свідчать і билини. При цьому
одним з мотивів є уславлення фізичної сили, вправності, спритності,
витривалості. Найвиразніше про цінність фізичних якостей людини говорять
образи головних героїв билинного епосу. Три головних герої (Ілля
Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович) обдаровані високими
морально-вольовими та фізичними якостями. В образі Іллі Муромця найбільш
яскраво подана основна ідея билин - захист рідної землі. Герою
притаманні почуття власної гідності, упевненість, витримка. Добрині
Микитичу властиві всебічна обдарованість, дипломатичність,
самовідданість. Альоша Попович наділений особливою спритністю та
хитрістю. Водночас усім трьом притаманні визначні фізичні якості: велика
 м трьом притаманні визначні фізичні якості: велика
сила, надзвичайна рухливість, спритність. Ілля має «поступ -
молодецький», «поїздку - богатирську», «Добриня... ведь Микитинич...
ведь могучий ен богатырь был». Альоша, окрім фізичної сили, «да напуском
смел».
Епічні формули - «відважний добрий молодець», «могутній руський богатир»
є найбільш типовими стосовно фізичного вигляду епічних богатирів:
«Откуду ты, удалой доброй молодей?»;
«А в Киеве есть могучие богатыри,
Есть с нем поиграть и помериться»;
«У славного князя Владимира
Еще было семь борцов-удальцов, семь богатырей».
Усі подвиги, що здійснюють билинні герої, відповідають реаліям
давньоруської дійсності, яскраво засвідчують і виказують насамперед
могутність, якою народ наділив своїх героїв.
Таким чином, для населення Київської Русі цінності здоров'я та фізичних
достоїнств були багатого варті.
ДАВНЬОРУСЬКІ ЗНАННЯ ПРО ФІЗИЧНУ КУЛЬТУРУ АНТИЧНОГО ТА СЕРЕДНЬОВІЧНОГО
СВІТУ
Важливою складовою частиною духовного світу народу є наукові знання,
рівень яких свідчить про ступінь розвитку культури суспільства. Стосовно
давньоруських знань про фізичну культуру античного і середньовічного
світу - історичні джерела дають достатньо підстав, щоби піддати це
питання докладному аналізу.
Праці античних і середньовічних авторів давньоруською
церковнослов'янською мовою, а також оригінальні давньоруські праці
наводили відомості про Олімпійські та інші ігри давнини, про різні види
фізичної культури давнього та середньовічного світу. Олімпійські ігри
згадуються в праці про Олександра Македонського (ХІІ ст.): «Филипу сущю
на позорищи Олимпиеве, внидке, Паусание с оружием в позорище и с инеми
мужи храбрыми...» У літописі Руському від 1254 року читач знайомився з
літочисленням за Олімпіадами (чотириріччя між Олімпійськими іграми).
В одній із праць давньогрецького філософа Діонісія Ареопагіта, уміщеній
у Великих Мінеях-Четіях митрополита Макарія, досить докладно описані
Олімпійські ігри: «Олимпиада наричются пять удолений на горбе бываема,
1-е мустнями битися, 2-е - боритися, 3-е тещи и пеши и на колесницах,
4-е скакати, 5-е камык метаху, и сия яко праздник имуще. На 5-е лето
сбирашася от всех стран множество и вторяху сия игры, и едже побеждааше,
венец победы приимаше, ликом сличен, он же инак, он же ино, что прямо
победе».
Цікаво, що в оригінальній праці Діонісія Ареопагіта місто Олімпія тільки
згадується, і жодної розповіді про Олімпійські ігри! Так само не
знайдено її в працях болгарського перекладача Ісайї, який перекладав
праці Діонісія. Отже, таке докладне повідомлення про Олімпійські ігри
було вміщено невідомими давньоруським перекладачем і переписувачем
Ісайї! Це свідчить про те, що освічені люди про Олімпійські ігри знали.
Перекладач зазначав, що Олімпіади були святом для людей з багатьох країн
(очевидно, у давньоруському розумінні цього слова). Це його судження
свідчить як про глибоке розуміння духу Олімпійських ігор, так і їх мети.
Так само й сьогодні відновлені Олімпійські ігри сприймаються як
Всесвітнє свято спорту і миру.
Відродження у 1896 році - після п'ятнадцяти століть забуття -
Олімпійських ігор стало визначною подією в історії нової доби і
свідченням зберігання людством олімпійських традицій та ідеалів.
Традиція давніх Олімпійських ігор не оминула й Київську державу.
Київська Русь теж прислужила збереженню Олімпійської традиції, але у
світовій історіографії це не відображено. По-перше, на Русі були відомі
свідчення про античну фізичну культуру, у тому числі й про Олімпійські
ігри. По-друге, основні давньоруські види фізичної культури були
аналогами основних давньогрецьких видів спорту (біг, стрибки, боротьба,
кулачний бій, кінні змагання).
Якщо ж порівняти програму сучасних Олімпійських ігор з видами фізичної
культури, популярними в Київській Русі, то можна переконатися, що
більшість сучасних олімпійських видів спорту мали у Київській Русі.
Найвідомішим на Русі видом змагань, поширеним за часів пізнього Риму та
Візантії, були кінні змагання. Хроніка Георгія Амартола повідомляє про
заснування іподрому: «И яко по убийстве Римове съезда конъщину Ром, в
ней бых, трус великий». Кінні змагання були поширені і в Антіохії, і в
Іудеї. Іподромам належала важлива роль у суспільно-політичному житті
Візантії. На них відбувались багатолюдні свята і насамперед кінні
змагання. В історичних джерелах згадується про заборону відвідувати
кінні змагання, зокрема заборону Трульського Собору. Очевидно, церкві за
часів Київської Русі, та й пізніше, доводилося стикатися з тими ж
проблемами, що й візантійській: люди цікавились кінними видовищами на
шкоду відправі.
Окрім хронік про іподроми та кінні змагання розповідали й руські
прочани. Наприклад, Ігнатій Смольнянин, який відвідав Константинополь
наприкінці XVI ст., «идохом на двор Константинов и видехом тамо здание
царско, еже именуется Продромио».
Кінні змагання на іподромі в присутності візантійського імператора
Костянтина VII та Великої княгині Київської Ольги, яка гостювала в нього
957 року, є одним з центральних зображень світського фрескового живопису
в Київському Софіївському соборі. Унікальний для середньовічного світу
ансамбль фресок розповідає про візантійські й давньоруські фізичні
вправи, ігри та розваги. Окрім зображення кінних перегонів на колісницях
про візантійську фізичну культуру в Софіївському соборі свідчать фрески
про полювання, озброєне двоєборство ряд-жених, бій гладіаторів, силових
акробатів із жердиною.
Окрім кінних перегонів у Київській Русі були відомі й інші види
візантійських змагань і розваг. Серед візантійської знаті насамперед
цінувались фізична сила, витривалість, відмінне володіння мечем, списом,
луком, палицею, уміння верхової їзди. Найпоширенішою розвагою знаті було
полювання. Було поширене полювання з ловчими птахами, зокрема із
соколом.
Таким чином, у Давній Русі знали про фізичну культуру античного та
середньовічного світу. Знали і про найбільш відомі Олімпійські і про
менш відомі - Німейські, Піфійські, Істмійські, Антіохійські ігри. У
світовому олімпійському процесі Київська Русь була однією з проміжних
 ькому процесі Київська Русь була однією з проміжних
ланок, яка зберігала позитивні традиції давнини. Давньоруська
олімпійська традиція полягає як у знанні фізичної культури античного
світу, так і в культивуванні основних давніх видів фізичної культури:
єдиноборств, стрибків, бігу, кінних видів тощо.
СИСТЕМА НАРОДНИХ ЗНАНЬ І УЯВЛЕНЬ ПРО ФІЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ
Система народних знань - важлива складова традиційно-побутової культури
українців. В її основу покладено органічне поєднання раціональних та
ірраціональних відомостей з різних галузей знань, набутих протягом
тисячолітнього історичного розвитку нації. Система обіймає народну
медицину, ветеринарію, народний календар і метеорологію, народну
астрономію та метрологію, народні професійно-виробничі знання,
етнопедагогіку та ін.
Важливою складовою системи народних знань є галузь відомостей про
закономірності розвитку ставлення, виховання й оздоровлення людини. Вона
розглядає як соціальні, духовні, психічні, так і тілесні (фізичні та
біологічні) закономірності життєдіяльності людини. Найсуттєвішими і
практично завершено оформленими в галузі народного людинознавства є
народна медицина та етнопедагогіка. Слід зазначити, що в останні роки
етнопедагогіка й народна медицина набули суттєвого прискорення у своєму
розвитку як важливі наукові дисципліни, що знайшло своє відбиття у низці
опублікованих праць.
Кожна із зазначених наукових дисциплін має чітко окреслену сферу свого
застосування, свої об'єкт і предмет дослідження. У наукових працях Є. С.
Товстухи, З. Є. Болтарович, С. Верхратського, Ф. І. Мамчура та ін.
Комплексно викладаються історіографічні, теоретико-методичні, соціальні
та практичні аспекти розвитку, становлення й функціонування народної
медицини українців, містяться визначення її предмета.
Традиційна народна медицина українців виникла за сивої давнини як
система рецептурно-лікувальних заходів, що склалася в народному
середовищі і передавалася усно від покоління до покоління. Важливу роль
у збереженні й передачі народного досвіду відіграв медичний фольклор.
Упродовж віків народна медицина була основним різновидом лікування
сільських трударів, оскільки фахова медична допомога почала надходити до
українського села лише з другої половини ХІХ століття.
Важливим здобутком народної медицини українців є її пріоритетна
спрямованість не на лікування вже хворої людини, а передусім на
профілактику захворювань і зміцнення її здоров'я. У народній медицині
здійснюється не лікування хвороби взагалі, а лікування конкретної людини
з урахування її духовного світу, уподобань, звичок, фізичного стану,
віку, статі тощо.
Суттєве місце серед терапевтичних методів народної медицини посідала
фізіотерапія (компреси, гарячі та парові ванни, інгаляції тощо).
Українці були добре обізнані з благотворним впливом масажу на зміцнення
здоров'я людини. Реконструюючи методи української народної медицини,
пріоритетну роль у лікуванні Є. С. Товстуха відводить засобам і методам
використання слова, серед яких він виділяє численні способи навіювання
 ленні способи навіювання
(колискові пісні, замовляння тощо).
Таким чином, аналіз наукових праць із галузі народної медицини українців
дозволяє стверджувати, що засоби, методи лікування ґрунтувались на
сукупності як раціональних знань про об'єктивно існуючі закономірності
стосовно фізичного, психічного й духовного стану людини, особливості
перебігу захворювань, так і ірраціональних поглядів і уявлень про щойно
наведені процеси.
Наступною важливою дисципліною народного людинознавства є етнопедагогіка
- сукупність граційних форм і засобів виховування, навчання та
підготовки дітей до життя і праці.
Складовими народної педагогіки є такі розділи: народне дитинознавство,
народна виховна практика, народна дидактика і народна педагогічна
деонтологія. Етнопедагогіка і догляд за дитиною з перших днів народження
йшли суміжно, про що свідчать численні приклади народної мудрості: «Учи
дитину змалку, бо як не навчиш - виросте, тебе навчить». «Як не навчиш
дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках».
Основою української етнопедагогіки є трудове виховання. Згідно з
народною мораллю, праця - це найвища чеснота, найголовніша засада життя.
Вітаючи народження дитини, завжди бажали, щоб дитинча «було охоче й
робоче».
Українська народна педагогіка нагромадила цінний досвід
морально-етичного виховання молоді. Народна мораль вимагає від дітей
пошани до батьків, дідів, старших сестер і братів; пошани до праці,
хліба, бережливого ставлення до одягу, знарядь праці. Над усе народна
мораль ставила такі чесноти, як працездатність, доброзичливість,
щирість, чуйність. Величезне значення надавалось вихованню любові до
рідної землі. Серед українців побутувало поважне ставлення до освіти;
батьки намагалися будь-що віддати своїх дітей у науку.
Важливу роль у збереженні та передачі народного досвіду виховання
відігравав педагогічний фольклор. Слід зазначити, що як важлива галузь
людинознавства народна педагогіка ґрунтувалась на багатовікових народних
знаннях про особливості й закономірності цілеспрямованого впливу на
дитячу особливість.
Найважливішою метою української етнопедагогічки було формування й
зміцнення як духовного, так і фізичного (тілесного) здоров'я.
Українській етнопедагогіці суттєву роль відводять тілесному (фізичному)
вихованню молоді.
Народна фізична культура - так само, як і народна медицина чи народна
педагогіка, - ґрунтується на системі народних знань, узагальнень,
поглядів на закономірності розвитку людини й особливості
цілеспрямованого на її природний розвиток специфічними засобами.
Зазначимо, що система народних знань про фізичне виховання людини є
невіддільною складовою більш широкої системи знань у галузі української
етнопедагогіки. Вона складається з раціональних відомостей, набутих
протягом віків, і містить у собі сукупність закономірностей, принципів,
які відображають як сам процес тілесного, духовного, морального
виховання людини, так і його організаційні та методичні особливості. На
різних історичних етапах традиційні знання різною мірою поєднували
 вали
раціональні елементи віковічного народного досвіду з ірраціональними
нашаруваннями попередніх епох.
Аналіз численних літературних джерел, узагальнення сучасного досвіду
функціонування народної фізичної культури доводить, що структурними
складовими системами знань про фізичне виховання є:
- національний ідеал фізичної досконалості людини;
- народні знання про закономірності розвитку людини, сукупність та
особливості цілеспрямованого впливу на природний розвиток людини
засобами й методами народної фізичної культури.
Одним із найважливіших теоретико-методичних положень виховання
особливості є принцип етнізації. У кожної нації світу не існує виховання
взагалі. Виховання завжди має конкретно-історичний національний зміст та
адекватну до етносу національну форму.
Національне виховання - це створена впродовж віків самим народом система
ідеалів, поглядів, переконань, ідей, традицій, звичаїв, покликаних
формувати за допомогою специфічних засобів і методів тілесні та духовні
складові особливості людини, світоглядні засади життєдіяльності,
цінності орієнтації, передавати від покоління до покоління соціальний
досвід тощо.
Ще за сивої давнини український народ створив культурно-світоглядні
цінності, фізична досконалість яких посідала чільне місце поряд з
духовними, моральними та психічними якостями людини. Саме гармонійне
єднання людини з довкіллям, а також відповідність і збалансованість між
тілесним і духовним у структурі особливості людини становлять ту
засадничу компоненту, на якій ґрунтується формування українського
національного ідеалу тілесної та духовної досконалості людини.
Національний ідеал тілесної досконалості формувався через систему
народних поглядів, звичаїв, знань. Найповніше народні погляди на
проблему тілесної та духовної гармонії віддзеркалені в народних
прислів'ях і приказках. Слід зауважити, що народні погляди на тілесну
досконалість мають досить чітку статеву диференціацію. Так, переважна
більшість народних уявлень про тілесну досконалість дівчини асоціюється
з природними явищами і процесами. Перед усім позитивна модель дівочої
вроди і тілесної гармонії пов'язується із традиційними для України
рослинами: «Дівка, як ягідка», «Молода й хороша, як ягідка», «Червона,
як ягода», «Дівчина, що в лузі калина», «Червона, як рожа», «Гарна, як
мак городній».
Цікаво, що народні уявлення про фізичну досконалість ґрунтувалися не
лише на позитивних асоціаціях. Народна мудрість досить дошкульно
висміювала негативні сторони неадекватного фізичного розвитку, формувала
певне ставлення людей до фізичних надмірностей і недосконалостей тощо:
«Достанеться стиду-бриду цілувати повновиду», «Гадалка така, що й миш не
одержиться», «Роз'їхались, як верша», «Така, як кадовб». Отже, ідеал
тілесної досконалості як сукупність поглядів, уявлень, знань людини, тим
часом як тілесний ідеал дівчини найчастіше пов'язувався із природною
красою, граціозністю, стрункою, пружною ходою тощо, фізичний ідеал
хлопця, насамперед, асоціювався з мужністю, значним розвитком фізичної
  розвитком фізичної
сили. Краса, постава парубка зіставляються з образами орла, сокола:
«Знати сокола по польоту, а молодця - по ході», «Сокіл - не парубок,
орел - не козак» та ін.
Суттєва роль у формуванні фізичного ідеалу хлопця відводилася саме
гармонійному і водночас досить високому рівню розвитку рухових якостей
(Замашний хлопець), уявлень про адекватний розвиток фізичних якостей
хлопця є їхня чітка диференціація за характеристиками проявів у
конкретній руховій діяльності.
Народна концепція гармонійного розвитку особистості розглядає рухову
якість як важливий, але не єдиний фактор людської досконалості. Такі
якості, як здатність володіти своїми почуттями: «Не то сильний, що
камінь верне, - тільки сильний, що серце в собі вдержить»; здатність
розумно розподілити свої зусилля в просторі і часі: «Василю, не бери на
силу»; здатність раціонально визначити доцільність застосування своїх
фізичних можливостей: «Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє».
Невіддільною рисою парубочої духовності та тілесної досконалості, за
народними уявленнями, є міцне здоров'я. Адже не даремно в народі кажуть,
що «Здоров'я всьому голова».
У народній уяві людина, людська особливість ніколи не розглядалися лише
як сукупність фізичних характеристик, а як цілісна психічна, духовна і
тілесна істота.
У народній мудрості розрізняють кілька груп факторів, що впливають на
природний розвиток людини, формування її фізичних і розумових якостей,
соціального, психічного та тілесного здоров'я. Досить велике місце в
народній уяві відведено генотиповим факторам, а саме генетичній
спадковості. Справді, як говорить народ: «Природу тяжко одмінити». Ціла
низка афоризмів говорить про багатовіковий досвід людей, їх
спостереження - узагальнення за передачею від покоління до покоління,
від батьків до дітей спадкових якостей: «Який вродився, такий і вдався»,
«Криве дерево не дуже випрямиться».
В особливій народній пошані сам процес виховання дитини. І тут дуже
важливо виступає загальновідома теза про можливості цілеспрямованого
виховного впливу на особистість дитини: «Яких сотворили, таких майте».
Виховання фізичних, моральних, духовних якостей дитини, за народними
приписами, слід розпочинати вже з раннього дитинства: «Гни дерево, поки
молоде, учи дітей, поки малі». «Вчи дитину з малості, жебись спочив у
старості».
Джерелами до вивчення народних знань про фізичний розвиток людини та її
сутність є:
- народні вірування, демонологія, повір'я;
- народні легенди, повісті та перекази про людину;
- народні прислів'я, приказки, казки, пісні, думки, загадки тощо.
Вивчаючи народні уявлення про життя людини, В. Гнатюк доводив, що життя
людини проходить у кількох субстанціях, а саме - духовній і тілесній.
Значну роль у формуванні уявлень і знань про розвиток людини у
світогляді українців відігравала як релігійна взагалі, так і зокрема
апокрифічна література. В апокрифічному сказанні «Як створив Бог Адама»
відображені уявлення про етапи природного розвитку людини: «...10 років
мине дитинство, 20 - юнак, 30 - повноліття, 40 - середньовіччя, 50 -
 о, 20 - юнак, 30 - повноліття, 40 - середньовіччя, 50 -
сивина, 60 - старість, 70 - скін». Характерно, що концепція етапів
природного розвитку людини викладена в цьому та інших народних творах
багато століть тому, знаходять тому підтвердження в суто наукових
сучасних положеннях.
З давніх-давен народ хвилювала також думка про те, як передати дітям
свій життєвий досвід, щоб він поширювався з покоління в покоління, робив
життя людини кращим, змістовнішим, озброював людину в праці і боротьбі з
труднощами. Подібно до того як усна народна творчість мала величезне
значення для розвитку художньої літератури, як народні мелодії справляли
благотворний вплив на розвиток класичної музики, так і народні погляди,
знання й уявлення про тілесний розвиток людини в багатьох випадках
становили сприятливий ґрунт для виникнення передових педагогічних ідей у
сфері фізичної культури, були важливим джерелом поповнення
науково-педагогічної думки щодо галузі фізичного виховання.
Протягом історичного розвитку українського народу в його середовищі
складалася і вдосконалювалася система знань і вмінь - сукупність
народних прийомів і навичок, які застосовувалися з метою тілесного
вдосконалення людини. Склалися, таким чином, народна теорія і методика
фізичного виховання. Як випливає з наведених складових народної системи
знань про фізичний розвиток і виховання, багато з них були відомими в
середовищі народу задовго до обґрунтування їх професійних теорій та
практики фізичного виховання. Звичайно, у системі народних знань усе має
адекватну міру відповідності, були в ній і хибні погляди й уявлення.
Багато елементів народної фізичної культури тісно пов'язані із системою
народних уявлень про довкілля. У багатьох народних іграх можна вгледіти
віддзеркалення цих уявлень. Тобто народні ігри, фізичні вправи
виступають у даному разі як матеріалізовані народні знання й уявлення.
Народні уявлення про душу та тіло ще з початку ХХ століття і до 30-40-х
років ґрунтувалися на подібності душі і тіла. Зберігаючи образ людини,
душа одночасно з тілом людини росте, розвивається, «харчуючись» духом
тих страв, що й тіло. Інакше кажучи, тілесна людина харчується
матеріальною, а духовна - духовною стравою. Із цього випливає очевидний,
за народними уявленнями, взаємозв'язок і взаємовплив духовного і
тілесного і навпаки. Отже, така орієнтація народних уявлень про
особливості тілесного та духовного начал свідчить про те, що за нею
ховається розуміння можливостей цілеспрямованого впливу з метою
вдосконалення духовних або тілесних складових та одної з них.
Величезна кількість положень народної теорії і методики фізичного
виховання відображена в різноманітних жанрах української народної
творчості - казках, приказках і прислів'ях, піснях, думах, переказах,
скоромовках тощо.
Велику роль у формуванні ідеалу людської тілесної досконалості
відіграють казки. Не менш суттєву роль у збереженні та відтворенні
народних знань і уявлень мають народні пісні і думи.
Освячені віками народні традиції і звичаї були тим визначальним
 м визначальним
фактором, що сприяв адекватному вихованню в людині її тілесних і
духовних складових, формуванню через традиційний народний здоровий
спосіб життя здорової нації. На сьогодні наука довела раціональність
багатьох народних знань, які утвердилися у звичаях шляхом довготривалих
пошуків. Українська народна фізична культура є невичерпним джерелом
знань, які складалися впродовж усієї історії народу. Пізнання духовної,
моральної та психічної, тілесної природи людини, потреба в її розумінні
та постійному вдосконаленні є однією з найсуттєвіших умов
життєдіяльності та особливості нації.
ВПЛИВ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ФІЗИЧНУ КУЛЬТУРУ ДАВНЬОЇ РУСІ
Розглядаючи фізичну культуру середньовічного суспільства, неможливо
уникнути питання про вплив на неї церкви.
Ідеалом людини в античному світі була всебічно розвинена людина. Ідеал
середньовічної людини, що формувався водночас із формуванням феодальних
відносин, був вельми далеким від античного. Російський філософ В. В.
Бичков писав: «Християнство, що спрямувало всю свою увагу до внутрішного
світу людини, висунуло новий тип героя. Герой, у розумінні християн, це
людина, яка вміє відмовитись від матеріальних благ заради духовних...
Християнський герой покірливий і зовнішньо пасивний. Він, як і античний
герой, є воїном, але воїном христовим. Його ідеал не Геракл або боги
Олімпу, але Ісус, розіп'ятий на хресті».
Та все ж давньоруські джерела мають багато згадок про верховенство духу
над тілом. Вони зустрічаються вже в перших рукописних книжках (збірниках
1073 та 1076 років, Мінеях 1097 року).
Митрополит Іларіон (ХІ ст.) проголошував: «Аще не умертвите телеса ваша,
то не можете плод небесных творити». Про це ж говорив Данило Заточник у
своєму «Слові»: «Господине мои! Не зри внешняя моря, но возри внутренняя
моа...». Митрополит Никифор у посланні до Володимира Мономаха закликав:
«Потребно есть убо по истине былие постное: тъ бо кротить телесныя
страсти» (поч. ХІІ ст.).
У літературі ХІІІ-ХIV століть зустрінемо й слова про людину, що виснажує
свою плоть: «Измождил бо себе весма жестоким житием», «Смиришася своєю
волею да тако вознесутся измождиша плоть альбою, жаждою и бдением» тощо.
Подібні твердження про зверхність духу над тілом зустрічалися і надалі,
у XV-XVI століттях.
Аскетичний спосіб життя посилено пропагувала як церковна, так і світська
література.
Протилежність двох світоглядів, античного і середньовічного, можна
простежити на прикладі уявлення про аскетизм. Грецьке слово «аскетизм»
передусім означало фізичні вправи, а «аскет» - переможця змагань. За
часів середньовічного християнства слово «аскет» уже означало людину, що
зневажала тіло і гартувала виключно дух. У цьому розумінні характерний
аскетизм церковного діяча кінця XV-початку XVI ст. Йосипа Волоцького:
«Сии бо тело свое всеми образы томили суть, не насыщающе своея утробы,
не наспящеся, не напивающеся воды».
Отже, такий погляд на співвідношення духовного та тілесного, як і на
залежність від волі Божої здоров'я, сили та інших фізичних якостей,
 якостей,
свідчать про вплив християнської релігії на свідомість людини і
насамперед на авторів писемних пам'яток.
Але церква не могла не враховувати народні традиції та звичаї. Ще за
язичницьких часів притаманна народу фізична культура особливо яскраво
виявлялася під час народних свят. Літописці та книжники, які зазнавали
впливу церкви, обминали увагою ці свята та пов'язані з ними «ігрища»,
які спиралися на тілесне, рухове начало і сприяли фізичному розвитку
людини. Ці народні форми фізичної культури наражались на нападки й
заборони з боку церкви практично від початку запровадження християнства
на Русі, і це дуже широко висвітлюють писемні джерела. Стабільність
ставлення протягом століть до народних ігрищ як до «сатанинських»,
«бісівських», «багатоненависницьких» тощо свідчить про засудження їх
церквою і, водночас, про їх широкопоширення в середні віки.
Подібне ставлення має витоки з перших літописних повідомлень. У «Повісті
временних літ» автор зазначав, розповідаючи про вятичів, радимичів,
сіверян: «І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися
вони на ігрищах, на пляси і на всякі бісівські пісні...».
Осудження ігрищ у ХІ-ХІІ ст. не мають такого категоричного тону, який
був пізніше.
Це зумовлювалось існуванням двовір'я, коли між християнством і
язичництвом установилась відносна рівновага. У цих повідомленнях виразно
простежується думка: ігрища, як неодмінний атрибут язичництва,
відволікали народ від церкви.
Починаючи з ХІІІ ст. посилюється осуд народних ігор, обрядів і розваг,
що мають у своїй основі язичницькі звичаї. У XV-XVI ст. натиск церкви
сягає свого апогею. І вже важко було собі уявити, щоб у храмі могли
намалювати скоморохів, як у ХІ ст., за Ярослава Мудрого в головному
храмі Київської Русі - Софії Київській. «Житія», «Кормчі», «Поученія»,
«слова», а часто-густо й літописи ХІІІ-XV ст. перейняті закликами не
відвідувати ігрища під страхом відлучення від церкви. Автор «Житія
Олександра Невського» закликав «от маледства Христа возлюбив, от
мирських суемудрий отврати себе, душетленных же и богоненавистных же игр
и бесовских сонм до конца возгнушався».
Подібними ж осудами просякнуті й літописи. Наприклад, Никонівський
літопис від 1358, 1378 років повідомляє відповідно: «Новгородци
утвердимвшася межи собою крестным целованием, что им играния бесовского
не любити...», «...и на позорище не хожаще, и со отроки не игрще, и с
всяческих кощуний и глумлений отбегающе». Ослушникам церква загрожувала
відлученням: «А ще, кто обращяет колесници гонець или сопельник, или
плясец, или подрумник, любя рякше игрища или игрець, ... да отлучитяс от
церкви».
Особливого гоніння від церкви зазнали скоморохи - яскраві представники
народної культури, які широко використовували у своїх виступах фізичні
рухи. Скоморохам інкримінували й тяжкий гріх - осміяння Христа перед
стратою. Писемні джерела тієї доби різко засуджували скомороство
(Літопис руський (1068 р.), Синайський Патерик, в якому воно
уособлюється з бісами, Златострій ХІІ ст. тощо).
У ХІІІ ст. на Русі скоморохів також називали «глумцями»,
  ХІІІ ст. на Русі скоморохів також називали «глумцями»,
«глумотворцями». «Игрыца и глумца... не подобает в борзе поставляти
епископа» - можна прочитати в Новгородській Кормчій 1280 року.
Літературні джерела XIV-XVI ст. також засуджували скоморохів, про що
свідчать численні «Слова», «Поученія» проти язичництва, «Кормчі».
Неоднозначним було ставлення церкви до силових методів розв'язання
конфліктів, до судового поєдинку, так званого «поля». На ранньому етапі
побутування поля церква сприймала судовий поєдинок як один з різновидів
«Божого суду». Поле виступало поряд з випробуваннями водою, вогнем,
розпеченим залізом, різновидом середньовічних ордалій, завдяки яким
нібито встановлювалась істина. Спочатку це пов'язувалося з уявленням про
всезнаюче божество, яке спроможне захистити правого і винуватити
винуватого. Правому і Бог допоможе.
Церква, засуджуючи язичницькі обряди і звичаї, водночас і пристосувалась
до них: припасовування календарних християнських свят до язичницьких,
часткове засвоєння язичницької обрядовості тощо, що виявилося також у
ставленні церкви до судового двобою. Свідчили про це і
внутрішньоцерковні справи. Самій церкві були необхідні «дюжі старці» для
підтримання порядку в монастирях (епістимарх - чернець, який стежив за
дисципліною в монастирі), для здійснення тривалих стомлюючих паломництв
до святих місць (характерний приклад - відоме ходіння ігумена Даниїла на
початку ХІІ ст.), для оборони монастирів від посягань ззовні.
Таким чином, вплив церкви на середньовічну культуру був неоднозначним.
Визначаючи позитивну роль православ'я на писемність, розвиток освіти,
архітектуру, будівництво та деякі інші явища народної культури, слід
говорити про його гоніння на ті явища народної культури, в основу яких
покладені вірування й традиції язичницької доби.
УКРАЇНСЬКІ ІГРИ У ФІЗИЧНОМУ ВИХОВАННІ
Особливе занепокоєння нині викликає відсутність у більшості юнацтва
усвідомлення себе як частини народу, співвідношення своєї діяльності і
інтересами нації. Зарадити справі може створення такої системи освіти,
яка би виховувала національно свідомих громадян України.
Наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повинна перебувати
під постійним виховним впливом матеріальної та духовної культури свого
народу. Це потрібно насамперед для найповнішого розкриття природних
здібностей дитини, розвитку її талантів, виявлення етнопедагогічних
особливостей. Тому система освіти загалом і процес фізичного виховання
зокрема мусять бути саме національними.
З огляду на це, підвищення ефективності фізичного виховання тісно
переплітається з проблемами впровадження в практику елементів народної
фізичної культури, які мають виховну, розвивальну, культурну цінність.
Народна фізична культура включає ті види руховної активності та методи
їх використання, які історично склалися як наслідок непрофесійної
діяльності з метою фізичного, психічного та фізіологічного впливу на
розвиток людини, адекватного пристосування до умов навколишнього
середовища, підготовки до трудової діяльності та військової справи. У
 рудової діяльності та військової справи. У
цьому плані слід указати на педагогічну значущість народних ігор,
основні компоненти яких (зміст, форма, методичні особливості) роблять їх
одним із ефективних засобів, що можуть застосовуватися в усіх ланках
системи фізичного виховання.
Не стали винятком у цьому аспекті й українські народні ігри, які,
виникнувши тисячоліття тому, зберігають та органічно збагачують
українську культуру.
Тисячоліття культуротворчого процесу в Україні виробили розвинену
систему вірувань, яка ґрунтувалась на астральному культі, подібному до
культів прадавніх цивілізацій. Багатогранність язичницького
світосприймання відповідала багатству форм культових і ритуальних дій.
Моління про врожай, різні заклинання, звернення до сил природи, до духів
доба та зла супроводжувалися різноманітними ритуальними діями з іграми,
забавами, хороводами: «Сходилися на ігрища, на танки і на всякі
бісівські пісні... Ігрища втолочені, і людей велика сила, що починають
пхати один одного».
Річний язичницький цикл святкувань склався із сезонних аграрних обрядів.
Стикаючись із силами природи, кліматичними умовами, від яких залежав
урожай, а від того й добробут кожного, люди за довгі століття виробили
цілу систему свят, обрядів, звичаїв, пов'язаних із кожною порою року.
Після прийняття християнства в Україні-Русі тисячолітнє язичництво,
будучи досконалою системою вірувань і знань про світ, дуже повільно
відступало під натиском православного духовенства. Церква вперто
боролася з «поганством», однак так і не змогла викорінити вікові
традиції. «Еще же снози от неразумия простая чаль... во гредех и селех
творять еллинские беснование, различные игры плясаеия в начечерии
праздни Рождества Христова и против праздника Иоанна Предтечи в нощи и в
праздник весь день».
Християнство змушене було пристосуватися, асимілювати язичницькі культи
й обряди, вбираючи в себе їх елементи. Усі найбільші народні свята, які
споконвіку відзначалися в Україні, увійшли до церковного календаря, що
органічно поєднав християнські та язичницькі звичаї наших предків.
Зимовий цикл святкувань починався від свята Введения в храм Пресвятої
Богородиці (21 листопада). За церковним календарем це свято припадає на
Пилипівський піст, який тягнеться аж до Різдвяних свят. Під час посту
церква забороняє розваги. Однак в дохристиянські часи цей період був
багатим на різні свята, відгомін яких пішов і до наших днів. Давні
обрядові свята найповніше збереглися у святкуваннях Катерини й Андрія.
День великомучениці Катерини в давнину був дівочим святом, пов'язаним із
кликанням долі. Доля в народних віруваннях уявлялася як «небесна нитка»,
що падає на землю з народженням дитини. Паралель цього вірування можна
провести до сучасної дитячої гри «Голочка - ниточка». У цей день на
вечорницях проводили ігри-гадання, деякі з яких відбилися в дитячих
іграх «Птиці» та «Чіт чи лишка».
День св. Андрія Первозванного припадає на 13 грудня. У переддень Андрія
ввечері молодь збиралася «на калиту». Дівчата випікали великий корж,
 великий корж,
прив'язували його до сволока, а хлопці мали «проїхати на коцюбі» та,
підстрибнувши вгору, відкусити шмат калити... Присутні намагалися
розсмішити «коцюбника». Якщо він розсміявся чи не зумів посмакувати
калитою, то невдаху обмазували сажею. Гра проходила під сміх хлопців і
дівчат.
З оригінальними дійствами пов'язані також грудневі свята Сави, Миколи,
Ганни, Спиридона.
Кульмінаційні моменти зимового циклу народних свят в Україні становлять
дні, на які припадають Різдво, Новий рік, Водохреща. В язичницькі часи
цей період був дванадцятиденним святковим комплексом, під час якого
проводилися заклинання на всі дванадцять місяців майбутнього року:
«Одной из характернейших черт... является ряжение, одевание тулупов
шерстью вверх, ношение звериных масок и шумные карнавальные пляски в
домах и на улицах. Рядятся в медведя, коня, быка, козу, гуся, журавля,
во время сборищ поют самые разнообразные песни из всего годового
репертуара». У зимових ігрищах зустрічаються елементи майже всіх
обрядів, які повинні виконувати в році. У деяких випадках археологічні
матеріали дають підставу говорити про окремі стійкі обряди, які з часом
перетворилися на веселі ігри сільської молоді, - ходіння з колядою
(вертепом) і Різдво, водіння «кози», «коня», «ведмедя» у новорічну ніч,
на Василя тощо.
Початком другого значного циклу святкування були веснянки, які пов'язані
із зустріччю весни та з першим етапом весняно-польових робіт. Весняний
цикл святкувань виділявся найбільшим багатством обрядових дій та
звичаїв, які віддзеркалювали культ Сонця та сил природи. З прийняттям на
Русі християнства язичницькі обряди поклоніння весні поступово
переходять у традиції Великодніх свят. Вагому частку в
обрядово-звичаєвому ритуалі Великодня займають «веснянки» або «гаївки» -
широкий цикл ритуальних пісень-хороводів, переважно дівочих. Володимир
Гнатюк, який видав найповніше зібрання гаївок, писав: «Термін «веснянка»
обіймає широкий цикл пісень, «гаївка» - вузький. Веснянку співають в
російській Україні цілу весну, гаївку в Галичині - лише на Великдень».
Співаючи веснянки, дівчата беруться за руки і творять коло, півколо або
ключ і рухаються під ритм пісні. Переважна більшість веснянок і гаївок -
це драматизована гра з розподілом ролей та формою діалогу (два хори).
Великодні свята - це час найцікавіших і найрізноманітніших ігор і забав
дорослих, молоді та дітей. Репертуар традиційних великодніх ігор
поділявся на дитячі, парубочі, дівочі, змішані та загальні. Парубочі
ігри здебільшого носили характер змагання у спритності, прудкості та
силі. Це такі ігри, як «Довга лоза», «Війна», «У короля», «У звона», «У
журавля», «Коромисло», «Дзвінниця», «Стовп», «Чий батько дужчий», «Бити
дупака», «Піп», «Чорт», «Харлай», «Шила бити», «Кашу варити», «Кулачні
бої», «Боротьба грудьми» та інші. Натомість у дівочих іграх
випробовувалися художні здібності учасниць - уміння танцювати, співати,
перевтілюватися в певний образ. Це такі ігри та веснянки, як «Мак»,
«Жельман», «Кострубонька», «Кривий танець», «Вербова дощечка»,
 танець», «Вербова дощечка»,
«Подоляночка», «А ми просо сіяли», «Уже весна воскресла», «Весно наша»,
«Воротар», «Заїнько», «Ой, ленку мій, ленку», «Голубка», «Царівна»,
«Царенко» та інші. Недарма Великодні ігрища вважалися в народі
справжніми ярмарками наречених. Веснянки співали по Зелених свят.
З веснянками та Великоднями пов'язаний і культ яйця як джерела життя;
малюнки на яйцях-писанках Давньої Русі, які виникли за кілька тисячоліть
до прийняття християнства на Русі. Можливо, саме з цим пов'язані
великодні дитячі ігри з крашанками та писанками. Ними грали в такі ігри,
як «Товкання-цокання», «Котка», «Кидка», «Схованки», «Загадкові міньки».
Крім того, хлопчики грали в такі ігри, як «У короля», «У дзвона», «Довга
лоза», «Просо», «Поїзд», «Свинка», «Чародій», «У відьми», «Гойдалки на
гілках». Малі дівчата здебільшого копіювали веснянки-гаївки від старших,
але мали й свої ігри - такі, як «Ластівка», «Мак», «Мовчанка», «Вишня»,
«Мачуха», «Журавель», «Котик і мишка», «Грушка», «Перепілочка», «Третій
зайвий» та інші.
Ще одним весняним святом, яке завершує весняний цикл, є свято Святого
Юрія (24 квітня). Це свято йде поряд з іншим - Красної Гірки або Красної
Лелі, яке колись святкувалося на честь богині весни та кохання - Лади
(Лелі, Лялі). Обрядодії, ігри та забави, які супроводжували ці свята,
показують, що в цей час весна переходить у літо. З цього дня дівчата і
дівчатка починають грати в ігри, що імітують цей період (перехід). До
них належать «Горю дуба», «Горю - горюпень», «Ляля».
Літній цикл свят так само був дуже широкий і пов'язувався із силами
природи й сонця. Першою великою урочистістю літа були Зелені свята, які
виникли ще в добу родового побуту тисячоліття тому. Взагалі літній
період у Давній Русі був кульмінацією народних святкувань. Усі види
мистецтва проявлялися в них повною мірою: музика, співи, танці, ігри,
театралізовані дійства. «Его празднество сопровождалось играми,
плясками, лакомством... особенно кулачным боем».
Для Зелених свят одним з найхарактерніших обрядів був «Водити тополю».
Цей обряд С. Килимник описав так:
«По обіді збиралися дівчата десь у садку чи за селом на полі, а коли ліс
близенько - у лісі. Спочатку співали, водили хороводи, гадали; під час
гри та хороводів вирізняли ту дівчину, що найкраще відзначилась в іграх.
Її обступали дівчата й піднімали вгору з вигуком: «Тополя! Тополя!». У
цей час збігались хлопці, які близько чатували цього моменту,
підхоплювали на руки обрану дівчину і деякий час носили, а дівчата
намагалися відняти й поставити її на ноги. Врешті дівчата «перемагають»
хлопців і ставлять «тополю» на ноги. Далі увінчують «тополю» стрічками,
намистами, уквітчують лісовими квітами, зав'язують очі і з гучними
піснями ведуть в село. Якщо на дорозі зійшлися дві «тополі», то між ними
відбувається бійка - одна з одної намагається зірвали зелені прикраси.
Гурт, у якого «роздягли тополю», припиняє «водити тополю».
Літній період святкувань завершувався днем Купали, який в християнському
календарі відомий під назвою Різдво Івана Хрестителя. Це свято
  назвою Різдво Івана Хрестителя. Це свято
відбувалося в час літнього сонцестояння, коли сонце приходило до зеніту
- найвище піднімалося над землею, давало найбільше тепла й світла,
виявляло свою чудодійну силу для рослинного й тваринного світу та для
людини.
Найбільш ранній опис Івана Купала в Україні дає Густинський літопис:
«...с вечера собираются простая чедь обоего поли и сплетают венки из
ядомого зелья, или корення, и препоясавшиеся былием возгнетают огонь,
инде же поставляют зеленую ветвь, емшеся на руць около обращаются окрест
огня, поюще своя пъсни, преплетающе Купалом: потом через оный огонь
прескакут, оному бъсу жертву себя приносяще».
З утратою аграрно-магічного значення купальських ігрищ їх обрядова
функція поступово замінюється естетичною та розважальною. Святковий
обряд, приурочений до дня літнього сонцестояння, із часом перетворився
на масові розваги молоді. З давніх-давен в Україні молодь виходить із
села з радісними співами, розкладає вогнище на горі або десь у лісі
поблизу річки, танцює навколо того вогнища й стрибає через нього.
Стрибки через вогонь окремі автори тлумачать як акт очищення. С.
Килимник так описує цю обрядодію: «Спочатку стрибають через вогонь
хлопці по старшині один за одним. Що вище скочить хлопець, то й кращий
буде на його полі врожай; що спритніше скочить - здоровший буде...,
упаде під час стрибка - щось трапиться йому нещасливого впродовж року;
розгорне вогонь під час стрибка - розгорнеться якийсь нелад» і т. п.
Коли перестрибали всі хлопці, тоді починають стрибати попарно хлопець із
дівчиною. Перестрибнувши вдало, вогонь не зачепили, не спіткнулися -
поберуться і щасливо житимуть. Стрибки через вогонь символізували
очищення вогнем від усякої нечистої сили. У деяких місцевостях вогонь
розпалювали біля води так, що після стрибка через нього потрапляли у
воду. Це символізувало подвійне очищення - очищення вогнем і водою.
Діти в ці дні також бавляться в «Купайла». Виглядало це так: «...Проти
Івана Купала рвуть жмут високої трави, міцно її зв'язують пучком трави з
квітами, а зверху застромляють кропиву, колючки, будяк - це і є
«Купайло». Діти нагрібають навколо нього купу землі, так щоб він стояв,
а потім перестрибують через цього «Купайла». Хто побоїться
перестрибнути, того «вартовий» жалить кропивою по ногах».
Останніми святами літнього циклу є свято Іллі. Деякі дослідники
вважають, що Ілля увібрав усю аграрну магію поганського Бога грому і
блискавок - Перуна. Це свято припадає на час жнив і не відзначається
особливими святкуваннями.
Осінній цикл пов'язаний з возовицею, пасовицею, збиранням врожаю
садовини та городини, посівом озимини. У цей час багато роботи в
господарстві, і мало часу відводилося на дозвілля та забави. До того ж
осіння сонячна фаза (рівнодення) відносно слабко відображена в
язичницькому фольклорі. Це зумовлює незначну насиченість осінніх
релігійно-обрядових свят іграми і забавами.
Таким чином, у давнину народні ігри тісно пов'язувалися з віковічними
обрядами та річним циклом народних святкувань. У подальшому їх
 вяткувань. У подальшому їх
становленні суттєву роль відігравали різноманітні природні умови та
історичні особливості розвитку того чи іншого регіону України. У
степовій частині України переважно були поширені рухливі ігри з «широким
полем ігрової діяльності», а саме: метання палиці та м'яча, біг
навздогін тощо. У гірських районах Галичини більше поширення отримали
ігри на рівновагу, з перетягування, стрибками, метанням предметів у ціль
(«забивання сокирки», «перетяжка» та інші).
Самобутність української культури й побуту проявляється в тому, що до
нашого часу збереглися традиційна образність та музикальність народних
ігор. У давні часи слово і мелодія завжди звучали в контексті якоїсь
обрядової дії і мали певну практичну спрямованість. Через це усна
творчість була складовою народного світогляду, невід'ємного від
вірувань, звичаїв, обрядів. Прихід християнства не перешкодив її
розвитку - з'являються нові мотиви, образи, сюжети, побутові елементи. І
нині побутують ігри, що супроводжуються піснями, приповідками, лічилками
та іншими елементами усної народної творчості («Золоті ворота»,
«Подоляночка», «Дзвіночок»). Переважна більшість «абеткових істин
дитинства», як образно називають цю форму дозвілля, народжувалася серед
простого народу, а отже виконувала функції людського співжиття:
виховання в юному віці елементів працелюбності, засвоєння родовідних
духовних цінностей, пізнання побуту та культури, фізичного гарту.
Спадок українського ігрового фольклору надзвичайно багатий і
різноманітний - усього відомо понад 600 українських народних ігор, які
записані в Україні в різні часи. Незважаючи на це, у часи тоталітаризму
замовчувались усі ці культурні надбання. Більше того, усе це вважалося
пережитком, а натомість у систему освіти було включено те, що робило
дитину відірваною від свого народу, своєї історії та культури.
За час відродження погляди державних установ на систему освіти
змінилися. Відбулися зміни й у сфері фізичного виховання. У методичних
розробках, випущених останнім часом, певне місце відводиться українським
народним іграм. До того ж друку увійшли численні збірки народних ігор,
які можна застосовувати у фізичному вихованні дітей (Г. В. Воробей,
1992; А. В. Цьось, 1994, та інші).
Однак, як свідчать результати соціологічних досліджень, зокрема
опитування вихователів дитячих дошкільних закладів Львівщини, українські
народні ігри ще не знайшли належного місця в системі дошкільного
фізичного виховання.
Загальний перелік народних ігор, які використовують респонденти у
різноманітних формах фізкультурно-оздоровчої роботи з дітьми, містить
близько 130 назв. Проте це не свідчить про достатньо широкі знання
вихователями репертуару народних ігор та їх ефективне використання в
навчально-виховному процесі. У заняттях з дітьми молодшої вікової групи
50 % респондентів обмежуються використанням 2-3-х народних ігор. У решти
опитуваних цей показник не перевищує 5-6. Дещо кращі показники в
середній та старшій вікових групах, у заняттях з якими близько 70 %
респондентів використовують в середньому 7-10 і лише третина - 2-3 гри.
Із загального переліку народних ігор можна виділити близько 30, які
традиційно використовуються переважною більшістю вихователів у заняттях
з дітьми. Серед них найпопулярніші ігри «Подоляночка», «А ми просо
сіяли, сіяли», «Два ведмедя у бору», «Кіт і миші», «Гуси-гуси», «Ходить
гарбуз по городу», «Квач», «Панас», «Хованки», «Горобці і автомобіль»,
«Хто швидше» та інші.
Близько 20 % опитуваних неспроможні назвати народні ігри, які б сприяли
розвитку фізичних якостей, рухових навичок, почуття ритму в дітей, їх
морально-етичному вихованню, вивченню національних звичаїв і традицій.
Найширший репертуар народних ігор, запропонований респондентами для
розвитку фізичних якостей і рухових навичок у дітей - близько 40 ігор.
10-12 з них найбільш поширені, тобто використовуються переважною
більшістю опитуваних.
Формуванню почуття ритму в дітей, на думку основної маси опитуваних,
сприяють ігри зі словесним і пісенним супроводом. А найвідоміші серед
них - ігри «Подоляночка» та «А ми просо сіяли, сіяли».
Вивченню дітьми національних звичаїв і традицій, на думку респондентів,
сприяють близько 25 народних ігор. Серед них найвідоміші «Подоляночка»,
«А ми просто сіяли, сіяли», «Царівна», «Ой, ягілочка, ягілочка».
Репертуар народних ігор, у які діти грають на дозвіллі самостійно,
звичайно, практично не відрізняється від того, що використовує
вихователь в організованих формах занять.
Незважаючи на вкрай мізерне науково-методичне забезпечення з питань
використання українських народних ігор - у дошкільному фізичному
вихованні, 50 % опитуваних вважають достатнім рівень своїх знань про
методичні особливості використання народних ігор у навчально-виховному
процесі, що може свідчити про недооцінку вихователями педагогічної
значимості народних ігор та інертність у системі підготовки й підвищення
кваліфікації кадрів.
Неадекватне використання українських народних ігор у фізичному вихованні
зумовлюється негативною тенденцією попередніх десятиліть, суть якої
полягала в розвитку наукової теорії дошкільного, родинно-шкільного
виховання й етнопедагогіки. Українські народні ігри практично не
вивчалися, за винятком праць педагогів і етнографів кінця ХІХ-першої
половини ХХ ст. (М. Маркевич, 1860; П. Чубинський, 1877; С. Ісаєвич,
1887; П. Іванов, 1890; Е. Покровський, 1894), зусиллями яких описано
досить багато народних ігор, поширених у різних регіонах України.
Щоправда, психолого-педагогічний, а тим більше дидактичний аналіз ігор у
працях названих авторів, як правило, відсутній. Автори здебільшого
обмежуються описом констатуючого характеру, відображаючи особливості
народних ігор, у різноваріантних назвах і сюжетних описах.
Проблему впровадження українських народних ігор у практику фізичного
виховання необхідно вирішувати на рівні психолого-педагогічної
систематизації ігор, вивчення їх впливу на організм дітей, наукового
обґрунтування методик їх використання в навчально-виховному процесі.
Загрузка :
Категории рефератов :
Іноземна мова, реферати англійською, німецькою
Інформатика, компютерні науки
Історія Всесвітня, реферат, курсова
Історія економічних вчень, економічна історія
Історія України, реферат, курсова, диплом
Історія, теорія держави і права, реферат, курсова
Архітектура, містобудування
Астрономія, авіація, космонавтика, НЛО
Біологія, зоологія, ботаніка, аграрна наука
Банківська справа
БЖД, безпека життєдіяльності, охорона праці
Бухгалтерський облік, податки, реферат, курсова
Військова справа, ДПЮ, реферат
Географія економічна, регіональна економіка
Географія фізична, геологія, геодезія, геоморфолог
Гроші і кредит, реферат, курсова
Діловодство, бібліотечна справа, архівознавство
Державне регулювання економіки, інвестиції
Екологія, природокористування, реферат, курсова
Економіка підприємства, реферат, курсова, диплом
Економічні теми (різне), реферат, курсова
Економічна теорія, теорія економічних наук
Журналістика, телебачення, ЗМІ
Краєзнавство, етнографія, етнологія
Культура, культурологія, етика, естетика
Література світова, всесвітня література
Література українська, література України
Логіка, формальна логіка, юридична логіка
Міжнародні відносини, ЗЕД, міжнародна економіка
Мікроекономіка, реферат, курсова
Макроекономіка, реферат, курсова, диплом
Маркетинг, товарознавство, логістика, перевезення
Математика, алгебра, геометрія, статистика
Медицина, терапія, фізіологія
Менеджмент, реферат, курсова
Мовознавство, філологія, реферат, курсова, диплом
Музика, теорія та історія музики
Народні промисли, ремеслярство
Народознавство, реферат, курсова, диплом
Наукознавство, інновації, ОНД, реферат, курсова
Нобелівські лауреати, біографія, фото
Образотворче мистецтво, реферат
Організація виробництва, реферат, курсова
Підприємництво, реферат, курсова
Педагогіка, виховання, реферат, курсова
Політологія, політика, реферат, курсова
Правознавство (різне), реферат, курсова
Психологія, реферат, курсова
Різне, реферати, курсові з різних напрямків
Реклама, паблік рілейшин, звязки з громадськістю
Релігія, релігієзнавство, реферат
Риторика, ораторське мистецтво, реферат, курсова
Розміщення продуктивних сил, РПС, регіоналістика
Світовий ринок і торгівля, реферат, курсова
Соціологія, соціальна робота
Страхування, реферат, курсова
Сценарії виховних заходів, уроків, свят
Твори шкільні
Технічні науки, реферат, курсова
Трудове право України, соцзахист, реферат, курсова
Українознавство, реферат, курсова
Фізика, реферат, курсова
Фізкультура, туризм, рекреація, реферат, курсова
Філософія, реферат, курсова
Фінанси, міжнародні, державні фінанси, реферати
Хімія, реферат, курсова
Цінні папери, реферат, курсова, диплом
Облако тегов :
Кое что о кое чем :)
Script works 0.019 seconds